Про силу молитви

Можливо, серед читачів є люди, які зневірилися в молитві. Одного разу я потрапив у ситуацію, через яку Господь показав мені силу молитви.

Тоді ми з молоддю щосереди відвідували медичний заклад, призначений для профілактики й лікування туберкульозу, щоб проповідувати Євангелію. Ми запрошували пацієнтів у хол для імпровізованого богослужіння, де співали та ділилися короткими проповідями.

Того вечора на наше зібрання завітала невелика група мужчин, які відразу стали вести себе нахабно — висміювали наші пісні, голосно регочучи та відпускаючи непристойні жарти. Неозброєним оком можна було побачити «специфічний контингент». Лідер тієї групи колишніх ув’язнених (як з’ясувалося згодом) перервав мою проповідь про Божу доброту, підійшов до мене майже впритул і став кричати в лице: «Де був твій Бог, коли мені ламали життя?!»

Чоловік знервовано розповів про себе. Колись він був перспективним спортсменом, кандидатом до збірної України з боксу. Одного вечора поконфліктував із кількома міліціонерами, які чіплялися до його дівчини. Він вдарив одного, той впав і отримав травму, через що нашого спортсмена запроторили до тюрми, де він захворів на туберкульоз...

Здавалося, ще хвилю — і цей озлоблений чоловік вдарить мене в обличчя. Ситуація була критичною, деякі дівчата з нашої молоді тихо плакали.

Як керівник євангелізаційної групи, я замолився в розумі: «Господи, допоможи!» І раптом приходить думка, яку відразу озвучив опоненту: «Я не знаю, чому з вами так трапилося в житті, але дозвольте за вас помолитися...»

Мій голос тремтів. Картина була невтішною: за мною, 20-літнім молодим проповідником, завмерла наша молодіжна група, переді мною з відведеною рукою стоїть коренастий колишній боксер та в’язень.

Але в ситуацію втрутився Бог. Умить із очей нападника бризнули сльози. Він зупинився і, схлипуючи, видавив із себе: «Помолися, прошу...»

У той вечір усі ми плакали разом: нещасний чоловік, я, наша група, дехто з присутніх на зустрічі.

Згодом ми подружилися з Сергієм. Він покаявся перед Богом і допомагав нам проводити зібрання в лікарні ще багато місяців — зносив стільці, скликав інших пацієнтів. У його житті відбулося багато чудес.

На жаль, прожити йому судилося не довго. Наступного року нам із братом Валентином Ковальським довелося поїхати в Калуш на похорони Сергія.

Ми сумували за товаришем, але одночасно й раділи, що одного вечора в приміщенні обласного фтизіопульмонологічного центру, що на вулиці Матейка, 53, в Івано-Франківську, Бог влаштував нам ту пам’ятну зустріч і показав силу молитви, яка змінила ще одне цінне для Небес життя.

Богдан ГАЛЮК

Благовісник, 1-2,2022